Medsocium.com

Камінський В.Я. Івано-Франківський державний медичний університет Інфекції сечової системи є найбільш розповсюдженими з бактеріальних інфекцій людини. За даними літератури, інфекціями сечової системи протягом життя страждають близько 50-70% жінок. В останні роки спостерігається зростання захворюваності на пієлонефрит. Це пов’язано як із ростом вірулентності мікроорганізмів внаслідок набутої резистентності до антибіотиків, так і з поліпшенням якості діагностики захворювання. Важливою проблемою, яка стоїть перед лікарем, є вибір сучасних методів лікування і профілактики пієлонефриту. Метою даного дослідження стало порівняння ефективності фторхінолонових препаратів другого (офлоксацин) та третього (левофлоксацин) поколінь у хворих хронічним пієлонефритом. Для вирішення поставленої мети було обстежено 37 хворих на хронічний пієлонефрит у стадії загострення. Діагноз верифікували на основі клінічної картини та лабораторно-інструментальних досліджень (загальний аналіз крові та сечі, аналіз сечі за Нечипоренком, бактеріологічний аналіз сечі, УЗД нирок). Пацієнтів розділили на дві групи: І група – 17 хворих, які отримували в якості антибактеріального засобу офлоксацин по 200 мг двічі на добу; ІІ група – 20 хворих, які з цією ж метою вживали левофлоксацин по 500 мг один раз на добу. В обидвох групах лікування розпочинали з парентерального способу введення протягом 3-4 діб з наступним переходом на пероральний прийом тих самих препаратів протягом 5-7 діб. У 7 хворих першої групи та 8 хворих другої групи хронічний пієлонефрит було кваліфіковано як ускладнений (розвивався на фоні вроджених та набутих аномалій розвитку нирок, сечо-кам’яної хвороби, у пацієнтів чоловічої статі). Ефективність лікування оцінювали відразу після закінчення курсу терапії, через 2 тижні, через 3 місяці. З цією метою проводили загальний аналіз сечі, аналіз сечі за Нечипоренком та бактеріологічний аналіз сечі. Як показали отримані результати, відразу після лікування позитивний клінічний та лабораторний ефект спостерігався в обидвох групах. Через два тижні у пацієнтів обидвох груп практично не спостерігалося клінічних ознак захворювання, хоча в окремих хворих зберігалася незначна лейкоцитурія, причому частіше в першій групі (7 проти 3). Через 3 місяці у 4 хворих першої групи відзначено рецидив захворювання, було повторно отримано із сечі збудника інфекційного процесу (у 3 – E.coli, в 1 – Proteus), в той час як в другій групі рецидив зафіксовано лише в одного пацієнта (посів росту не дав). Слід зазначити, що рецидиви хронічного пієлонефриту спостерігалися у хворих обидвох груп з ускладненими інфекціями сечової системи. Таким чином, фторхінолонові препарати є достатньо ефективними в лікуванні хронічного пієлонефриту, причому препарати цієї групи вищого покоління можна рекомендувати пацієнтам саме з ускладненими інфекціями сечової системи.